annaamargo (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
anna_amargo) wrote2019-07-22 10:16 pm
anna_amargo) wrote2019-07-22 10:16 pm
Entry tags:
Elementary
Він говорить: «Ні, зрозуміти про магію було просто. Набагато простіше, ніж… Ну, хоча б про любов. Про магію все стало зрозуміло ще тоді, коли я був дитиною і, перед складними тестами в школі, ставив на підвіконня склянку з водою, а на неї клав олівець так, щоб гостро заточений грифель торкався віконного скла. Це було…»
«Елементарно.» «Що?» «Елементарно. Ну. Знаєш же. У всіх цих старих фільмах про Голмса, в моменти, коли Ватсон тупив, Голмс йому говорив тоном, в якому було порівну співчуття й роздратування – Ватсон, та це ж елементарно…»
«Ага. Так. Елементарно, мабуть. Ну, тобто, якщо я, не прочитавши по заданій темі жодної рекомендованої книжки, просто кладу на склянку свій олівець з думкою, що все, що є в тому тесті – є в повітрі і я це так чи інакше візьму, що це мені дорогою до школи вітром навіє у голову, а потім здаю екзамен на найвищий можливий бал, то це ж магія? Так?» «Ну, мабуть, що так…» «То це просто. Для тринадцятирічного – просто.» «Елементарно.» «Так. Саме так. Ватсон, елементарно.»
Він робить жест, немов виймає з рота трубку і дивиться в камеру поглядом, в якому п’ятдесят на п’ятдесят співчуття й роздратування. Я кажу: «Якби ти захотів робити акторську кар’єру, ти став би зіркою.» Він киває. Ми ржемо. Потім я нарешті питаю: «А з любов’ю? Не так?»
Він кривиться. Промовляє: «А з любов’ю пиздець. Зараз навіть смішно згадати. Смішно і соромно трохи.» «Соромно? Ти про що?» «Про те, що ми, як ти кажеш, неймовірно тупили. Ватсон порівняно з нами обома був аналітики бог. Бо навіть він би зрозумів, здогадався…» «Здогадався про що? Про те, що ви були закохані один в одного?» «Йєс.» «Ви обидва цього не розуміли?» «Йєс. Не розуміли. Тупили.»
Я зі всіх сил своїх стримуюся. Намагаюся не посміхатися. Навіть прикриваю губи пальцями, роблячи вигляд, що чухаю носа. «Та ок.» - Каже він. – «Смійся смійся. Давай.»
Я сміюся. Питаю: «Ну як це? Як взагалі це можливо?!» «Ну-у. Якби він був дівчиною, я би, мабуть, в якусь мить зрозумів, що я його кохаю. Але він чоловік і мені зрозуміти заважало те, що я точно про себе знав, що мене чоловіки не цікавлять і не приваблюють.»
«А що заважало йому?» - Запитую я і чекаю, що він пожартує. Але він знизує плечима: «Не знаю. Дружині він колись потім сказав, що довго думав, що нас поєднала сама смерть і тому все, що між нами було, і не мало бути нормальним…»
«Тобто?» - Я запитую, бо мені здається, я вже розумію, про що він, але я не дуже впевнена, що правильно розумію.
«Ну, я ж розповідав? Коли ми зустрілися вперше він буквально впав мені на голову. Буквально впав. І буквально на голову. Він думав тоді, що ледь мене не вбив. Можливо, він і зараз так думає. Те, що я після його удару залишився живий, цілісінький і відносно при розумі, він вважав чудом. Коли він після того випадку, щоб вибачитися за свою неуважність, потяг мене випити, ми познайомилися, подружилися і він став…»
Він робить жест рукою, намагаючись заповнити паузу, яка висить поки він підбирає слова. Я промовляю: «Як квочка?» «Що?» «Як квочка.» - Повторюю я. – «Ферро тобі як квочка. Це і зараз очевидно. Це видно по всьому, у всьому. Він на всіх фотографіях буквально над тобою висить, прикриваючи тебе крилом…»
«Уу-у. Угу. Мабуть так.» - Погоджується він. Я продовжую: «Я розумію, здається. Ти думав, що це тільки дружба, бо знав, що з чоловіками у тебе не може бути нічого, крім дружби.» «Угу.» «А він вважав, що ці доторки, обійми, ніжність і бажання милуватись тобою – не любов, а наслідок травми. Опіка як подяка за те, що ти встиг згрупуватися під тим страшним ударом, що вижив і не зробив його вбивцею з необережності…»
«Так. Мабуть, що так.» - Він простягає у камеру руку зі зведеними вказівним і середнім. Робить жест, який з якихось пір заміняє слова: «Ти права. Ти правий. Так і є.»
Я сміюся: «Ні. Пробач, але ви таки ідіоти…» «Дякую на доброму слові.» - Він посміхається теж. «Ну?» - Питаю я. – «І все ж таки… Як до вас воно нарешті дійшло?» «Не дійшло.» - Він трусить головою. - «Ні, до нас не дійшло. Нам Елелема сказала…»
На дворі глупа ніч. У кімнаті, де я сиджу, спить мій чоловік. Тож я роблю майже чудо – регочу беззвучно, в долоні. Потім підіймаю лице, дивлюся на нього й кажу: «Змій. Змій, це пиздець!» «Так я ж попереджав. Я ж так і казав, що з любов’ю пиздець…»
«Елементарно.» «Що?» «Елементарно. Ну. Знаєш же. У всіх цих старих фільмах про Голмса, в моменти, коли Ватсон тупив, Голмс йому говорив тоном, в якому було порівну співчуття й роздратування – Ватсон, та це ж елементарно…»
«Ага. Так. Елементарно, мабуть. Ну, тобто, якщо я, не прочитавши по заданій темі жодної рекомендованої книжки, просто кладу на склянку свій олівець з думкою, що все, що є в тому тесті – є в повітрі і я це так чи інакше візьму, що це мені дорогою до школи вітром навіє у голову, а потім здаю екзамен на найвищий можливий бал, то це ж магія? Так?» «Ну, мабуть, що так…» «То це просто. Для тринадцятирічного – просто.» «Елементарно.» «Так. Саме так. Ватсон, елементарно.»
Він робить жест, немов виймає з рота трубку і дивиться в камеру поглядом, в якому п’ятдесят на п’ятдесят співчуття й роздратування. Я кажу: «Якби ти захотів робити акторську кар’єру, ти став би зіркою.» Він киває. Ми ржемо. Потім я нарешті питаю: «А з любов’ю? Не так?»
Він кривиться. Промовляє: «А з любов’ю пиздець. Зараз навіть смішно згадати. Смішно і соромно трохи.» «Соромно? Ти про що?» «Про те, що ми, як ти кажеш, неймовірно тупили. Ватсон порівняно з нами обома був аналітики бог. Бо навіть він би зрозумів, здогадався…» «Здогадався про що? Про те, що ви були закохані один в одного?» «Йєс.» «Ви обидва цього не розуміли?» «Йєс. Не розуміли. Тупили.»
Я зі всіх сил своїх стримуюся. Намагаюся не посміхатися. Навіть прикриваю губи пальцями, роблячи вигляд, що чухаю носа. «Та ок.» - Каже він. – «Смійся смійся. Давай.»
Я сміюся. Питаю: «Ну як це? Як взагалі це можливо?!» «Ну-у. Якби він був дівчиною, я би, мабуть, в якусь мить зрозумів, що я його кохаю. Але він чоловік і мені зрозуміти заважало те, що я точно про себе знав, що мене чоловіки не цікавлять і не приваблюють.»
«А що заважало йому?» - Запитую я і чекаю, що він пожартує. Але він знизує плечима: «Не знаю. Дружині він колись потім сказав, що довго думав, що нас поєднала сама смерть і тому все, що між нами було, і не мало бути нормальним…»
«Тобто?» - Я запитую, бо мені здається, я вже розумію, про що він, але я не дуже впевнена, що правильно розумію.
«Ну, я ж розповідав? Коли ми зустрілися вперше він буквально впав мені на голову. Буквально впав. І буквально на голову. Він думав тоді, що ледь мене не вбив. Можливо, він і зараз так думає. Те, що я після його удару залишився живий, цілісінький і відносно при розумі, він вважав чудом. Коли він після того випадку, щоб вибачитися за свою неуважність, потяг мене випити, ми познайомилися, подружилися і він став…»
Він робить жест рукою, намагаючись заповнити паузу, яка висить поки він підбирає слова. Я промовляю: «Як квочка?» «Що?» «Як квочка.» - Повторюю я. – «Ферро тобі як квочка. Це і зараз очевидно. Це видно по всьому, у всьому. Він на всіх фотографіях буквально над тобою висить, прикриваючи тебе крилом…»
«Уу-у. Угу. Мабуть так.» - Погоджується він. Я продовжую: «Я розумію, здається. Ти думав, що це тільки дружба, бо знав, що з чоловіками у тебе не може бути нічого, крім дружби.» «Угу.» «А він вважав, що ці доторки, обійми, ніжність і бажання милуватись тобою – не любов, а наслідок травми. Опіка як подяка за те, що ти встиг згрупуватися під тим страшним ударом, що вижив і не зробив його вбивцею з необережності…»
«Так. Мабуть, що так.» - Він простягає у камеру руку зі зведеними вказівним і середнім. Робить жест, який з якихось пір заміняє слова: «Ти права. Ти правий. Так і є.»
Я сміюся: «Ні. Пробач, але ви таки ідіоти…» «Дякую на доброму слові.» - Він посміхається теж. «Ну?» - Питаю я. – «І все ж таки… Як до вас воно нарешті дійшло?» «Не дійшло.» - Він трусить головою. - «Ні, до нас не дійшло. Нам Елелема сказала…»
На дворі глупа ніч. У кімнаті, де я сиджу, спить мій чоловік. Тож я роблю майже чудо – регочу беззвучно, в долоні. Потім підіймаю лице, дивлюся на нього й кажу: «Змій. Змій, це пиздець!» «Так я ж попереджав. Я ж так і казав, що з любов’ю пиздець…»