Про чашку кави. Про чашку кофе, наверное.

[anna_amargo]

Мабуть, теж не варто було дивуватися, але я здивувалася, коли – після вчорашнього поста у ЖЖ – декілька жінок запитали: «А що не так з нами, чому ми не відчуваємо, що наші бажання – закон?!» І спочатку мені захотілось відповісти: «А тому! Бє бє бє...»

Але я згадала, що я дуже інтелігентна людина (так, сама чула, як таке про мене кажуть). Тому я просто питала у кожної: «А як часто ти, моя люба, намагаєшся отримати щось силою бажання? Не зробивши потрібне тобі власними руками. Не придумавши спосіб змусити когось це зробити. Не обмінявши бажане на свої гроші, час, або якусь свою послугу. А просто так. Щоб захотіти і мати щоб. Як часто буває таке?»



Ну, так. Ми всі такі, які на ці запитання просто розводять руками. Ми насправді не навчені. Насправді майже не вміємо. Не закладено в нас навіть там, де маленькі бажання. Дрібнісінькі.

От кума Тетяна спитала: «Це як? Силою бажання?»

А я пила каву в цей момент. І Ем в цей момент каву пив. І буркнув: «Ну, от спробуй пояснить людині близькій – як це. Намагатися отримати щось силою бажання свого…»

Тож я відповіла: «Ось, дивись. Ти хочеш кави. Тобі простіше купити? Чи зварити самій? Або ж тобі простіше так сильно побажати, що Всесвіт зглянеться на тебе і дасть тобі тієї кави з допомогою чувака, який, ну, скажімо підійде і скаже: Тань, я собі тут каву замовив, але поки вона готувалася, мені перехотілось, може ти пригостишся?»

Таня відповіла, що хотіла би просто кави. Без довіска у вигляді якогось там чувака. І ще про те, що вона би воліла якомога більше свободи у своїх стосунках із кавою.

Тож я підтвердила, що їй бажання – це не бажання кави. А бажання самій собі каву купити, або зварити собі. Тому, скоріше за все, Всесвіт і не підгонить їй людину якусь з зайвою філіжанкою напою.

Тобто, тут є вічний другий затик.

Якщо перший затик наш у тому, що ми боїмося хотіти. Нас лякають спонтанні бажання. І ми – якщо вже чогось хочемо – не сидимо й не чекаємо милості від Аллаха, а самі біжимо купувати собі каву й варити. Ми – якщо чогось хочемо – намагаємося самі виконати всі свої забаганки.

То суть другого в тому, що ми не любимо бути зобов’язані комусь.

І якщо ми переступили через перший внутрішній паркан високий і вже чогось захотіли, то – не дай бог Доброму Всесвіту спробувати наше бажання виконати з допомогою якихось інших людей.

Хочу кави? Окей. Я, можливо, ще прийму каву у дарунок від Всесвіту, якщо вона впаде мені в руки із неба.

Але – якщо мені її принесе якийсь чоловік зі словами: «Я замовив, вже заплатив, але перехотів її пити. Можна вас пригостити?» - я скоріше за все відмовлюся. Я відмовлюся від кави, яку я хвилину тому дуже дуже хотіла. Від швидкої й безкоштовної кави. Бо…

Тому що.

А чого це мені запропонував, а не отій, симпатичній? А може він в ту каву плюнув? А може на цій каві прокляття? А може на мене потім від кави цієї нападе страшенний пронос? А що я йому буду винна? А що я буду Всесвіту винна? А чи, взагалі, я так сильно хотіла тієї сраної кави? Мабуть, ні.

Мабуть, ні.

Große schiesse. Але, навіть, якщо ми наважуємося чогось просто так захотіти, то дуже часто ми уявляємо ті умови, при яких ми погодимося бажане нами отримати.

І якщо наше уявлення не збігається з тими обставинами, в яких Всесвіт намагається задовольнити наш запит – ми дуже часто відмовляємося і від бажання, і від отримання бажаного.

Бо – і це затик №3 – ми чомусь завжди впевнені, що за – не нами – виконані наші бажання нам так чи інакше доведеться платити.

Тому, я навіть не здивувалася, коли – під нашою з кумою розмовою – з’явився коментар від френдеси, яка написала: «Ну ок, з кавою приклад більш як наочний. Але..... Що я буду винна "дорогому Мирозданью" за виконання моїх бажань??? Ну ніяк це у мене не вкладається після твердження, що за все треба платити…»

І тому я трошки (як завжди, коли пишу речі абсолютно очевидні так, наче без мене вони не такі очевидні) ніяковіла, коли френдесі писала: «За все треба платити, угу. Але вам не доведеться. Бо за вашу каву заплатив вже хтось інший. Але – поки йому готували ту каву – він зрозумів, що вона йому не потрібна, не подобається, не підійде до кольору його сорочки сьогодні. Або ж вона йому не на часі прямо зараз, бо раптом виявилось, що йому треба встати та бігти мерщій на якесь завдання від начальства його.

Але кава є. Ресурс, який був потрібен на те, щоб вона з'явилась, Всесвітом вже був затрачений. Всесвіт на цю каву вже дав воду, дав землю, щоб виросли великі дерева, дав сонце, щоб зерна визріли, вогонь, щоб цю каву обжарити, і вогонь, щоб цю каву зварити.

Якщо що - то ця кава, непотрібна комусь, просто піде через п’ять хвилин у смітник. Або її вип'єте ви. Ви ж хотіли кави? От ви її ї отримаєте. Просто так. Безкоштовно. Тому, що ви захотіли, а у Всесвіту зійшлося так, що десь поруч з вами хтось її перехотів.

Тому достатньо буде вдячності Всесвіту. Ну, і можна сказати: Дякую! тому чуваку, що правильно зрозумів поштовх Всесвіту і поніс непотрібну йому каву вам, до вашого стола, а не викинув її у урну, як міг би зробити. Бо люди іноді соромляться пропонувати щось іншим самі, по своїй волі і без запросу, прохання, тож на смітник ця кава – якби людина не підкорилась Світу, що перенаправив на неї запрос ваш - потрапила би швидше, мабуть…»

Ну, і, коли я це дописала, я каву вже допила. І Ем свою каву допив. І навіть чашку брудну у мийку відніс вже.

Й на мить нудота його відступила (тут я маю подякувати тим, хто таки вчора запустив формулою хвилю на те, щоби нас усіх знудило образами старими та поганими спогадами).

Тож він повернувся, сів, подумав й сказав: «Кава так. Вона хотіла. Він перехотів. Він віддав їй свою, вже оплачену. Вона прийняла подарунок. Але ж це не про каву. Це про те, що завдяки чашці кави дві людини побороли свій страх. Він запропонував, підштовхнутий ідеєю не викидати каву, а поділитися нею. Вона взяла, тому, що дійсно хотіла. Всесвіт отримав те, що йому більш за все від нас всіх потрібно – взаємодію суб’єктів. Алілуя. Але мене знову нудить. Зроблю собі ще чашку кави із молоком…» «П’яту, Ем!» «Шосту. Але це не має значення. Так.»



Пожалуй, тоже не стоит удивляться, но я удивилась, когда - после вчерашнего поста здесь, в ЖЖ - несколько женщин спросили: «А что не так с нами, почему мы не чувствуем, что наши желания - закон?» И сначала мне захотелось ответить: «А потому! Бе бе бе...»

Но я вспомнила, что я очень интеллигентный человек (да, сама слышала, как такое обо мне говорят). Поэтому я просто спрашивала у каждой: «А как часто ты, моя дорогая, пытаешься получить что-то силой желания? Не сделав нужное тебе собственными руками. Не придумав способ заставить кого-то это сделать. Не обменяв желаемое на свои деньги, время, или какую-то свою услугу. А просто так. Чтобы захотеть и иметь. Как часто бывает такое?»

Ну да. Мы все такие, которые на эти вопросы просто разводят руками. Мы на самом деле не обучены. На самом деле мы почти не умеем. Не заложено в нас даже там, где маленькие желания. Малюсенькие.

Вот кума Татьяна спросила: «Это как так? Силой желания?»

А я пила кофе в тот момент. И Эм в тот момент кофе пил. И буркнул: «Ну, вот попробуй объяснить человеку близкому - как это. Пытаться получить что-то силой желания своего...»

Поэтому я ответила: «Вот, смотри. Ты хочешь кофе. Тебе проще купить? Или сварить самой? Или тебе проще так сильно пожелать, что Вселенная сжалится над тобой и даст тебе тот кофе с помощью чувака, который, ну, скажем подойдет и скажет: Тань, я себе здесь кофе заказал, но пока он готовился, мне расхотелось, может ты угостишься?»

Таня ответила, что хотела бы просто кофе. Без довеска в виде какого-то чувака. И ещё о том, что она бы предпочла как можно больше свободы в своих отношениях с кофе.

Поэтому я подтвердила, что её желание - это не желание кофе. А желание самой себе кофе купить, или сварить себе. Поэтому, скорее всего, Вселенная и не подгонит ей человека какого-то с лишней чашкой напитка.

То есть, здесь есть вечный второй затык.

Если первый затык наш в том, что мы боимся хотеть. Нас пугают спонтанные желания. И мы - если уж чего-то хотим - не сидим и не ждём милости от Аллаха, а сами бежим покупать себе кофе и кофе варить. Мы - если чего-то хотим - стараемся сами выполнить все свои прихоти.

То суть второго в том, что мы не любим быть обязанными кому-то.

И если мы переступили через первый внутренний высокий забор и уже чего-то захотели, то - не дай бог Доброй Вселенной попробовать наше желание выполнить с помощью каких-то других людей.

Хочу кофе? Окей. Я, возможно, ещё приму кофе в подарок от Вселенной, если он упадет мне в руки с неба.

Но - если мне его принесет какой-то человек со словами: «Я заказал, уже заплатил, но перехотел его пить. Можно вас угостить?» - я скорее всего откажусь. Я откажусь от кофе, который я минуту назад очень сильно хотела. От быстрого и бесплатного кофе. Ибо...

Потому что.

А чего это он мне предложил, а не той, симпатичной? А может он в тот кофе плюнул? А может на этом кофе проклятие лежит? А может на меня потом от кофе этого нападет страшный понос? А что я ему буду должна? А что я буду Вселенной должна? А вообще ли я так сильно хотела тот сраный кофе? Пожалуй, нет.

Пожалуй, нет.

Große schiesse. Но даже если мы решаемся чего просто так захотеть, то очень часто мы представляем те условия, при которых мы согласимся нами желаемое получить.

И если наше представление не совпадает с теми обстоятельствами, в которых Вселенная пытается удовлетворить наш запрос - мы очень часто отказываемся и от желания, и от получения желаемого.

Потому, что - и это затык №3 - мы почему-то всегда уверены, что за - не нами - выполненные наши желания нам так или иначе придется платить.

Поэтому, я даже не удивилась, когда - под нашим с кумой разговором - появился комментарий от френдессы, которая написала: «Ну ок, с кофе пример более чем нагляден. Но... Что я буду виновата "дорогому Мирозданью" за исполнение моих желаний??? Ну никак это у меня не укладывается после утверждения, что за всё надо платить...»

И поэтому я немножко (как всегда, когда пишу вещи совершенно очевидные так, как будто без меня они не столь очевидны) смущалась, когда френдессе писала: «За всё надо платить, угу. Но вам не придётся. Поскольку за ваш кофе заплатил уже кто-то другой. Но - пока ему готовили тот кофе - он понял, что он ему не нужен, не нравится, не подойдет к цвету его рубашки сегодня. Или же он ему не вовремя прямо сейчас, потому что вдруг оказалось, что ему надо встать и бежать скорее на какое-то задание от начальства его.

Но кофе есть. Ресурс, который был нужен на то, чтобы он появился, Вселенной уже был затрачен. Вселенная на этот кофе уже дала воду, даал землю, чтобы выросли большие деревья, дала солнце, чтобы зерна созрели, огонь, чтобы этот кофе обжарить, и огонь, чтобы этот кофе сварить.

Если что - то этот кофе, ненужный кому-то, просто уйдет через пять минут на помойку. Или его выпьете вы. Вы хотели кофе? Вот вы его и получите. Просто так. Бесплатно. Потому что вы захотели, а у Вселенной вот сошлось так, что где-то рядом с вами кто-то его перехотел.

Поэтому достаточно будет благодарности Вселенной. Ну, и можно сказать: Спасибо! тому чуваку, что правильно понял толчок от Мироздания и понес ненужный ему кофе вам, к вашему столу, а не выбросил его в урну, как мог бы сделать. Потому что люди иногда стесняются предлагать что-то другим сами, по своей воле и без запроса, без просьбы, поэтому на помойку этот кофе - если человек не покорился бы Миру, перенаправившему на него запрос ваш - попал бы быстрее, наверное...»

Ну, и, когда я это дописала, я кофе уже допила. И Эм свой кофе допил. И даже чашку грязную в мойку отнес уже.

И на мгновение тошнота его отступила (здесь я имею поблагодарить тех, кто всё-таки вчера запустил формулой волнушку на то, чтобы нас всех стошнило обидами старыми и плохими воспоминаниями).

Поэтому он вернулся, сел, подумал и сказал: «Кофе да. Она хотела. Он перехотел. Он отдал ей свой уже оплаченный. Она приняла подарок. Но это не о кофе. Это о том, что благодаря чашке кофе два человека побороли свой страх. Он предложил, подтолкнутый идеей не выбрасывать кофе, а поделиться ним. Она взяла, потому что хотела действительно. Вселенная получила то, что ей нужно больше всего от нас всех - взаимодействие субъектов. Аллилуйя. Но меня опять тошнит. Сделаю себе ещё чашку кофе с молоком...» «Пятую, Эм!» «Шестую. Но это не имеет значения. Да.»