annaamargo (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
anna_amargo) wrote2020-04-16 08:24 pm
anna_amargo) wrote2020-04-16 08:24 pm
Entry tags:
A.L. + T.T.R. 31 32
60.
Не знаю, чому, але коли діти розповідають, як вони мандрували у часі і як змінювався через мандри ці світ, я не можу ніяк відкараскатися від дивного відчуття. Дежавю. Французькою це дежавю. Все, про що вони кажуть – бачив, здається, колись. Все, що вони зараз переповідають нам у кабінеті Макґонегел – вже колись точно чув.
І коли Скорпіус каже: «Тату, ти працював у міністерстві, головою того відділу, яким зараз завідує батько Албуса…» - відчуваю, як холодію, як зупиняється кров.
Уперше мені стає по-справжньому страшно. Бо усвідомлюю, що у тому, темному, світі мені б було страшно постійно. Бо боягуз і дуже дуже слабкий. Безпомічний, жалюгідний і настільки слабкий, що не тільки б не зміг помститися за його смерть, але навіть сам би не вмер.
61.
І тому, коли директорка, вичитавши мораль усім нам, разом із Герміоною, яка примчала навіщось тоді, коли скінчено вже все було, відпускає нас попрощатись із дітьми, з кабінету виходжу за Скорпіусом на тремтячих ногах.
Кажу йому: «Макґонегел достатньо вас обох з Албусом покарала, і я не думаю, що маю додавати від себе щось. Бо, на відміну від мене, ти міг щось зробити і ти це, синку, зробив.»
Він не дуже розуміє. Та і дивиться не на мене, а вглибину коридору, де вже стоїть і чекає на нього Албус Поттер, який встиг попрощатись зі своїми батьками і готовий до спалень іти.
Тому промовляю: «Ну, досить. З тебе вистачить. Всього цього з тебе вистачить на сьогодні.» І навіть роблю спробу обійняти його. Не дуже вдалу. Незграбну.
62.
Не знаю, чому, але повернувшись до кабінету Макґонегел, не іду з усіма до каміну, а під стінку, у сутінки, подалі від всіх них, стаю.
Бо не знаю, про що зараз із ними можна було б говорити. Не хочу говорити ні з ким. Хочу, щоб вони всі якомога скоріше зайшли до каміну й пішли, щоб нарешті за ними також додому піти.
Став і стою, і думаю: «Боже, як добре, що ми зараз втомлені всі і думками із дітьми, і швидше б усе скінчилось, і щоб він про це все забув…»
Та не з моїм, мабуть, щастям. Тому, що ось він же біля каміну стоїть, аж раптом розвертається, шукає мене очима і назад до горщика висипає вже набраний у жменю флу. Робить кілька кроків, підходить.
«Ой, тільки не треба.» - Кажу. – «Я не готовий зараз говорити про…» Робить здивовану міну: «Говорити про що? Про те, що Скорпіус розповів? Ти думаєш, нам тут є тема поговорити? Нам с тобою…»
Він робить ще крок і стоїть так близько від мене, що можу роздивитися вію, що випала, коли він тер очі, і зараз лежить на щоці.
Шепочу: «Поттере, що ти… Поттере, що ти робиш?» Підіймає, руки, кладе мені їх на голову і на спину: «Мелфою, ну не тупи… Що роблю? Та обіймаю ж тебе.»
63.
Не знаю, як це виглядає для тих, хто дивиться на нас зараз зі сторони, але… Так. Він дійсно обіймає мене.
Загріб руками. Притисся до мене усім своїм тілом так міцно, що давить мені ребрами в ребра. Треться об моє обличчя щокою і тепер та його вія, мабуть, вже десь лежить на мені. Запускає пальці у зачіску. Промовляє: «Тут ні про що говорити. І ти. Ти, будь ласка, не думай про це. Бо це все неправда. Не вірю. Драко, чуєш? Не вірю, що смерть розлучила би нас. Аверс і реверс. Ти ж тоді слухав її? Не буває монет з однією лиш стороною. Тому. Тут дійсно немає про що говорить…»
Мої руки, які до того, як він підійшов, були складені у мене на грудях, затиснуті між нашими тілами, між його та моїм. Відчуваю як серце колотиться, б’ється у моє передпліччя. «Ти зовсім з’їхав з глузду…» - Кажу. Відповідає тихенько: «Ні. От подивишся, ні…»
64.
Підіймаю очі, дивлюся поверх його голови на трьох жінок, що застигли біля директорського каміна. Бачу Ґрейнджер й Макґонегел, що стоять, очі вирячивши і роззявивши онімілі роти.
Директорка, можливо уперше в житті, виглядає так, немов нічогісінько не розуміє.
Подруга Поттера прямо зараз складає пазл зі старих спогадів в себе у голові і з того, як поступово проясняється її погляд, здогадуюсь, що нарешті Герміона знайшла той шматок, який пояснює все, що раніше їй здавалося дивним, що не сходилося чомусь до сих пір.
У цю мить треба наважитись і подивитись на Джинні. Наші погляди зустрічаються і раптом вона робить те, що сам би на її місці обов’язково зробив.
Посміхається. Швидко підходить до нас і, розкинувши широко руки, обіймає обох, кладе долоні на талії нам, притискається до наших тіл усім тілом, промовляє: «Так, Гаррі, я також не вірю, що Драко і я змогли б жити у тому світі, де тебе не було б…»
65.
Не знаю, чому він був такий впевнений, що вона зробить це. Але він підіймає обличчя, шкіриться і промовляє: «Ну. Я ж тобі говорив.»
І мені залишається лише підіграти цій грі. С посмішкою дивлюся на Джиневру, вивільняю одну з рук і обіймаю за плечі її.
Притискаю місіс Поттер до боку свого зі словами: «Звісно. Ти права, Джинні. Маячня якась оце все. Без вогневіски таку дурню навіть не розгребеш. Тож зараз підемо додому, вип’ємо по чарці і мара ця зникне, і все...»
Не можу стриматися і зиркаю у бік Ґрейнджер, у якої замість картинки, що майже склалась уже, знову лиш скалки і друзки.
Проковтую регіт, схиляючись і ховаючи обличчя у волоссі його дружини. Чую, як Джинні, сміх ледь-ледь стримуючи, шепоче: «Бідна Герміона.» Гаррі цідить: «Авжеж.»
60.
Не знаю, почему, но когда дети рассказывают, как они путешествовали во времени и как менялся из-за путешествия этого мир, я не могу никак отделаться от странного ощущения. Дежавю. По-французски, да, дежавю. Всё, о чём они говорят – когда-то, уже, кажется, видел. Всё, что они сейчас говорят нам в кабинете Макгонаггол - уже точно слышал когда-то.
И когда Скорпиус говорит: «Папа, ты работал в министерстве, главой того департамента, которым сейчас заведует отец Альбуса...» - чувствую, как холодею, как останавливается во мне моя кровь.
Впервые мне становится по-настоящему страшно. Потому, что осознаю, что в том, тёмном, мире мне бы было страшно всегда. Потому, что трус и очень слабый. Беспомощный, жалкий и настолько бессильный, что не только бы не смог отомстить за его смерть, но даже не умер бы сам.
61.
И поэтому, когда директорка, вычитав морали всем нам, а так же и Гермионе, которая к заключительному акту примчалась, отпускает нас попрощаться с детьми, из кабинета выхожу за Скорпиусом на дрожащих ногах.
Говорю ему: «Макгонаггол достаточно вас двоих, тебя и Альбуса, наказала, и я не думаю, что должен что-то добавлять от себя. Ибо, в отличие от меня, ты мог что-то сделать и ты, сынок, это сделал.»
Он не очень понимает. Да и смотрит не на меня, а вглубь коридора, туда, где уже стоит и ждёт его Альбус Поттер, который успел попрощаться со своими родителями и готов в спальни идти.
Поэтому говорю: «Ну, хватит. С тебя хватит. Всего этого с тебя хватит на сегодня уже.» И даже делаю попытку обнять его. Не очень удачную. Неуклюжую, да.
62.
Не знаю, почему, но вернувшись в директорский кабинет, а не иду к камину со всеми, а к стенке, в сумерки, подальше от всех от них, становлюсь.
Потому, что не знаю, о чём сейчас с ними можно было бы говорить. Не хочу говорить ни с кем. Хочу, чтобы они все как можно скорее зашли в камин и ушли, и чтобы мне, наконец, за ними также домой можно было уйти.
Стал и стою, и думаю: «Боже, как хорошо, что мы сейчас уставшие все и мыслями все с детьми, и скорее бы всё это кончилось, и чтобы он об всём этом забыл...»
Но не с моим, пожалуй, счастьем. Потому, что вот он уже у камина стоит, как вдруг разворачивается, ищет меня глазами и обратно в горшок высыпает Флу, уже набранный в горсть. Делает несколько шагов, приближается.
«Ой, только не надо.» - Кисло произношу. - «Я не готов сейчас говорить о...» Делает удивленную мину: «Говорить о чём? О том, что Скорпиус рассказал? Ты думаешь, нам здесь есть тема, чтоб обсудить? Нам с тобой...»
Он делает ещё шаг и стоит от меня так близко, что могу рассмотреть ресницу, выпавшую, когда он тёр глаз, и лежащую сейчас на щеке.
Шепчу: «Поттер, что ты... Что ты делаешь, Поттер?» Поднимает, руки, кладет мне их на голову и на спину: «Малфой, ну не тупи... Что делаю? Обнимаю тебя.»
63.
Не знаю, как это выглядит для тех, кто смотрит на нас сейчас со стороны, но... Да. Он действительно обнимает меня.
Загрёб руками. Прижался ко мне всем своим телом так крепко, что давит мне рёбрами в рёбра. Трётся щекой о лицо, и теперь та его ресничка, наверное, лежит уже где-то на мне. Запускает пальцы в причёску. Говорит: «Здесь не о чем говорить. И ты. Ты, пожалуйста, не думай об этом. Потому, что это всё неправда. Не верю. Драко, слышишь? Не верю, что смерть разлучила бы нас. Аверс и реверс. Ты же тогда слушал её? Не бывает монет с одной лишь стороной. Поэтому. Здесь действительно не о чем говорить...»
Мои руки, которые до того, как он подошёл, были сложены у меня на груди, теперь зажаты между нашими телами, между его и моим. Чувствую, как сердце колотится, бьется в моё предплечье. «Ты совсем что ли рехнулся?..» - Спрашиваю. Отвечает тихонько: «Нет. Вот посмотришь, что нет...»
64.
Поднимаю глаза, смотрю поверх его головы на трёх женщин, застывших у директорского камина. Вижу Грейнджер и Макгонаггол, они стоят, глаза выпучив и разинув онемевшие рты.
Директорка, возможно впервые в жизни, выглядит так, словно ничего не понимает. Вообще.
Подруга Поттера видимо прямо сейчас составляет паззл из старых воспоминаний, и по тому, как постепенно проясняется её взгляд, догадываюсь, что, наконец, Гермиона нашла тот кусок, который объясняет то всё, что раньше ей странным казалось, не сходилось у неё до сих пор в голове.
В этот момент надо решиться и посмотреть на Джинни. Наши взгляды встречаются, и вдруг она делает то, что сам бы на её месте обязательно сделал.
Улыбается. Быстро подходит к нам и, раскинув широко руки, обнимает обоих, кладет ладони на талии нам, прижимается к нашим телам всем телом своим, говорит: «Да, Гарри, я также не верю, что Драко и я смогли бы жить в том мире, где тебя не было бы...»
65.
Не знаю, почему он был так уверен, что она сделает это. Но он поднимает лицо, скалится и произносит: «Ну. Я же тебе говорил.»
И мне остается только подыграть этой игре. С улыбкой смотрю на Джиневру, высвобождаю одну из рук и обнимаю за плечи её.
Прижимаю миссис Поттер к боку своему со словами: «Конечно. Ты права, Джинни. Бред какой-то всё это. Без огневиски такую ерунду даже не разгребёшь. Поэтому сейчас пойдем домой, выпьем по рюмке, и туман этот развеется. Всё...»
Не могу удержаться и смотрю в сторону Грейнджер, у которой вместо картинки, которая почти что сложилась уже, снова лишь осколки и щепки.
Проглатываю хохот, склоняясь и пряча лицо в волосы его жены. Слышу, как Джинни, смех едва сдерживая, шепчет: «Бедная Гермиона.» Гарри цедит: «Ну, конечно. Угу…»
Не знаю, чому, але коли діти розповідають, як вони мандрували у часі і як змінювався через мандри ці світ, я не можу ніяк відкараскатися від дивного відчуття. Дежавю. Французькою це дежавю. Все, про що вони кажуть – бачив, здається, колись. Все, що вони зараз переповідають нам у кабінеті Макґонегел – вже колись точно чув.
І коли Скорпіус каже: «Тату, ти працював у міністерстві, головою того відділу, яким зараз завідує батько Албуса…» - відчуваю, як холодію, як зупиняється кров.
Уперше мені стає по-справжньому страшно. Бо усвідомлюю, що у тому, темному, світі мені б було страшно постійно. Бо боягуз і дуже дуже слабкий. Безпомічний, жалюгідний і настільки слабкий, що не тільки б не зміг помститися за його смерть, але навіть сам би не вмер.
61.
І тому, коли директорка, вичитавши мораль усім нам, разом із Герміоною, яка примчала навіщось тоді, коли скінчено вже все було, відпускає нас попрощатись із дітьми, з кабінету виходжу за Скорпіусом на тремтячих ногах.
Кажу йому: «Макґонегел достатньо вас обох з Албусом покарала, і я не думаю, що маю додавати від себе щось. Бо, на відміну від мене, ти міг щось зробити і ти це, синку, зробив.»
Він не дуже розуміє. Та і дивиться не на мене, а вглибину коридору, де вже стоїть і чекає на нього Албус Поттер, який встиг попрощатись зі своїми батьками і готовий до спалень іти.
Тому промовляю: «Ну, досить. З тебе вистачить. Всього цього з тебе вистачить на сьогодні.» І навіть роблю спробу обійняти його. Не дуже вдалу. Незграбну.
62.
Не знаю, чому, але повернувшись до кабінету Макґонегел, не іду з усіма до каміну, а під стінку, у сутінки, подалі від всіх них, стаю.
Бо не знаю, про що зараз із ними можна було б говорити. Не хочу говорити ні з ким. Хочу, щоб вони всі якомога скоріше зайшли до каміну й пішли, щоб нарешті за ними також додому піти.
Став і стою, і думаю: «Боже, як добре, що ми зараз втомлені всі і думками із дітьми, і швидше б усе скінчилось, і щоб він про це все забув…»
Та не з моїм, мабуть, щастям. Тому, що ось він же біля каміну стоїть, аж раптом розвертається, шукає мене очима і назад до горщика висипає вже набраний у жменю флу. Робить кілька кроків, підходить.
«Ой, тільки не треба.» - Кажу. – «Я не готовий зараз говорити про…» Робить здивовану міну: «Говорити про що? Про те, що Скорпіус розповів? Ти думаєш, нам тут є тема поговорити? Нам с тобою…»
Він робить ще крок і стоїть так близько від мене, що можу роздивитися вію, що випала, коли він тер очі, і зараз лежить на щоці.
Шепочу: «Поттере, що ти… Поттере, що ти робиш?» Підіймає, руки, кладе мені їх на голову і на спину: «Мелфою, ну не тупи… Що роблю? Та обіймаю ж тебе.»
63.
Не знаю, як це виглядає для тих, хто дивиться на нас зараз зі сторони, але… Так. Він дійсно обіймає мене.
Загріб руками. Притисся до мене усім своїм тілом так міцно, що давить мені ребрами в ребра. Треться об моє обличчя щокою і тепер та його вія, мабуть, вже десь лежить на мені. Запускає пальці у зачіску. Промовляє: «Тут ні про що говорити. І ти. Ти, будь ласка, не думай про це. Бо це все неправда. Не вірю. Драко, чуєш? Не вірю, що смерть розлучила би нас. Аверс і реверс. Ти ж тоді слухав її? Не буває монет з однією лиш стороною. Тому. Тут дійсно немає про що говорить…»
Мої руки, які до того, як він підійшов, були складені у мене на грудях, затиснуті між нашими тілами, між його та моїм. Відчуваю як серце колотиться, б’ється у моє передпліччя. «Ти зовсім з’їхав з глузду…» - Кажу. Відповідає тихенько: «Ні. От подивишся, ні…»
64.
Підіймаю очі, дивлюся поверх його голови на трьох жінок, що застигли біля директорського каміна. Бачу Ґрейнджер й Макґонегел, що стоять, очі вирячивши і роззявивши онімілі роти.
Директорка, можливо уперше в житті, виглядає так, немов нічогісінько не розуміє.
Подруга Поттера прямо зараз складає пазл зі старих спогадів в себе у голові і з того, як поступово проясняється її погляд, здогадуюсь, що нарешті Герміона знайшла той шматок, який пояснює все, що раніше їй здавалося дивним, що не сходилося чомусь до сих пір.
У цю мить треба наважитись і подивитись на Джинні. Наші погляди зустрічаються і раптом вона робить те, що сам би на її місці обов’язково зробив.
Посміхається. Швидко підходить до нас і, розкинувши широко руки, обіймає обох, кладе долоні на талії нам, притискається до наших тіл усім тілом, промовляє: «Так, Гаррі, я також не вірю, що Драко і я змогли б жити у тому світі, де тебе не було б…»
65.
Не знаю, чому він був такий впевнений, що вона зробить це. Але він підіймає обличчя, шкіриться і промовляє: «Ну. Я ж тобі говорив.»
І мені залишається лише підіграти цій грі. С посмішкою дивлюся на Джиневру, вивільняю одну з рук і обіймаю за плечі її.
Притискаю місіс Поттер до боку свого зі словами: «Звісно. Ти права, Джинні. Маячня якась оце все. Без вогневіски таку дурню навіть не розгребеш. Тож зараз підемо додому, вип’ємо по чарці і мара ця зникне, і все...»
Не можу стриматися і зиркаю у бік Ґрейнджер, у якої замість картинки, що майже склалась уже, знову лиш скалки і друзки.
Проковтую регіт, схиляючись і ховаючи обличчя у волоссі його дружини. Чую, як Джинні, сміх ледь-ледь стримуючи, шепоче: «Бідна Герміона.» Гаррі цідить: «Авжеж.»
60.
Не знаю, почему, но когда дети рассказывают, как они путешествовали во времени и как менялся из-за путешествия этого мир, я не могу никак отделаться от странного ощущения. Дежавю. По-французски, да, дежавю. Всё, о чём они говорят – когда-то, уже, кажется, видел. Всё, что они сейчас говорят нам в кабинете Макгонаггол - уже точно слышал когда-то.
И когда Скорпиус говорит: «Папа, ты работал в министерстве, главой того департамента, которым сейчас заведует отец Альбуса...» - чувствую, как холодею, как останавливается во мне моя кровь.
Впервые мне становится по-настоящему страшно. Потому, что осознаю, что в том, тёмном, мире мне бы было страшно всегда. Потому, что трус и очень слабый. Беспомощный, жалкий и настолько бессильный, что не только бы не смог отомстить за его смерть, но даже не умер бы сам.
61.
И поэтому, когда директорка, вычитав морали всем нам, а так же и Гермионе, которая к заключительному акту примчалась, отпускает нас попрощаться с детьми, из кабинета выхожу за Скорпиусом на дрожащих ногах.
Говорю ему: «Макгонаггол достаточно вас двоих, тебя и Альбуса, наказала, и я не думаю, что должен что-то добавлять от себя. Ибо, в отличие от меня, ты мог что-то сделать и ты, сынок, это сделал.»
Он не очень понимает. Да и смотрит не на меня, а вглубь коридора, туда, где уже стоит и ждёт его Альбус Поттер, который успел попрощаться со своими родителями и готов в спальни идти.
Поэтому говорю: «Ну, хватит. С тебя хватит. Всего этого с тебя хватит на сегодня уже.» И даже делаю попытку обнять его. Не очень удачную. Неуклюжую, да.
62.
Не знаю, почему, но вернувшись в директорский кабинет, а не иду к камину со всеми, а к стенке, в сумерки, подальше от всех от них, становлюсь.
Потому, что не знаю, о чём сейчас с ними можно было бы говорить. Не хочу говорить ни с кем. Хочу, чтобы они все как можно скорее зашли в камин и ушли, и чтобы мне, наконец, за ними также домой можно было уйти.
Стал и стою, и думаю: «Боже, как хорошо, что мы сейчас уставшие все и мыслями все с детьми, и скорее бы всё это кончилось, и чтобы он об всём этом забыл...»
Но не с моим, пожалуй, счастьем. Потому, что вот он уже у камина стоит, как вдруг разворачивается, ищет меня глазами и обратно в горшок высыпает Флу, уже набранный в горсть. Делает несколько шагов, приближается.
«Ой, только не надо.» - Кисло произношу. - «Я не готов сейчас говорить о...» Делает удивленную мину: «Говорить о чём? О том, что Скорпиус рассказал? Ты думаешь, нам здесь есть тема, чтоб обсудить? Нам с тобой...»
Он делает ещё шаг и стоит от меня так близко, что могу рассмотреть ресницу, выпавшую, когда он тёр глаз, и лежащую сейчас на щеке.
Шепчу: «Поттер, что ты... Что ты делаешь, Поттер?» Поднимает, руки, кладет мне их на голову и на спину: «Малфой, ну не тупи... Что делаю? Обнимаю тебя.»
63.
Не знаю, как это выглядит для тех, кто смотрит на нас сейчас со стороны, но... Да. Он действительно обнимает меня.
Загрёб руками. Прижался ко мне всем своим телом так крепко, что давит мне рёбрами в рёбра. Трётся щекой о лицо, и теперь та его ресничка, наверное, лежит уже где-то на мне. Запускает пальцы в причёску. Говорит: «Здесь не о чем говорить. И ты. Ты, пожалуйста, не думай об этом. Потому, что это всё неправда. Не верю. Драко, слышишь? Не верю, что смерть разлучила бы нас. Аверс и реверс. Ты же тогда слушал её? Не бывает монет с одной лишь стороной. Поэтому. Здесь действительно не о чем говорить...»
Мои руки, которые до того, как он подошёл, были сложены у меня на груди, теперь зажаты между нашими телами, между его и моим. Чувствую, как сердце колотится, бьется в моё предплечье. «Ты совсем что ли рехнулся?..» - Спрашиваю. Отвечает тихонько: «Нет. Вот посмотришь, что нет...»
64.
Поднимаю глаза, смотрю поверх его головы на трёх женщин, застывших у директорского камина. Вижу Грейнджер и Макгонаггол, они стоят, глаза выпучив и разинув онемевшие рты.
Директорка, возможно впервые в жизни, выглядит так, словно ничего не понимает. Вообще.
Подруга Поттера видимо прямо сейчас составляет паззл из старых воспоминаний, и по тому, как постепенно проясняется её взгляд, догадываюсь, что, наконец, Гермиона нашла тот кусок, который объясняет то всё, что раньше ей странным казалось, не сходилось у неё до сих пор в голове.
В этот момент надо решиться и посмотреть на Джинни. Наши взгляды встречаются, и вдруг она делает то, что сам бы на её месте обязательно сделал.
Улыбается. Быстро подходит к нам и, раскинув широко руки, обнимает обоих, кладет ладони на талии нам, прижимается к нашим телам всем телом своим, говорит: «Да, Гарри, я также не верю, что Драко и я смогли бы жить в том мире, где тебя не было бы...»
65.
Не знаю, почему он был так уверен, что она сделает это. Но он поднимает лицо, скалится и произносит: «Ну. Я же тебе говорил.»
И мне остается только подыграть этой игре. С улыбкой смотрю на Джиневру, высвобождаю одну из рук и обнимаю за плечи её.
Прижимаю миссис Поттер к боку своему со словами: «Конечно. Ты права, Джинни. Бред какой-то всё это. Без огневиски такую ерунду даже не разгребёшь. Поэтому сейчас пойдем домой, выпьем по рюмке, и туман этот развеется. Всё...»
Не могу удержаться и смотрю в сторону Грейнджер, у которой вместо картинки, которая почти что сложилась уже, снова лишь осколки и щепки.
Проглатываю хохот, склоняясь и пряча лицо в волосы его жены. Слышу, как Джинни, смех едва сдерживая, шепчет: «Бедная Гермиона.» Гарри цедит: «Ну, конечно. Угу…»