annaamargo (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
anna_amargo) wrote2019-02-02 12:02 am
anna_amargo) wrote2019-02-02 12:02 am
Entry tags:
S.N. + D.D.B. 2
Якщо раптом хтось думає, що я застидалася від того факту, що почала фанфіки ее-е писати, та й, засоромившись, покинула зразу це діло, то – помиляється той.
Нє, мені, звісно, соромно займатися цим от. Але. Але я не збираюся програвати парі лиш через сором.
Бо за умовами це має бути штука мінімум на 24 сторінки чотирнадцятим кеглем, яка має починатися і закінчуватися справжніми сценами з фільму. І, так, щоб сюжет був. І розвиток подій. І от ето от всьо. Тому, пробачте, потерпіть ще трохи…
*** *** *** *** *** *** *** *** *** ***
2.
Я кажу: «Це алегорія, брате тупий!» І намагаюся відібрати у нього руку свою. Але він продовжує утримувати мою долоню в своїй і тягнути мене до себе униз.
Я стою над ним, а він тягне. Так триває пару хвилин, а потім мені стає нудно, тож я здаюся і сідаю на підлогу, щоб дізнатися – що буде далі.
Я сідаю так, як стояв, обличчям до нього. Дивлюся, намагаючись в погляд свій злити всі глузливі слова, що крутяться на язиці. Але, здається, не дуже виходить, бо він дивиться мені у вічі і посміхається щиро, так, немов не бачить і не розуміє, що я насміхаюся з нього.
«Що?» - Питаю я. «Та нічого.» - Відповідає. – «Локі, ти не повіриш, але, здається, я дійсно радий тебе бачити зараз.» І він тягне мене знову за ту саму руку, щоб прикласти мої пальці до грудей своїх і дати мені відчути, як сильно в нього в цю мить гупає серце.
Я відбрикуюсь: «Ти її зара відірвеш, недоумок!» Але він таки притягує мене близько до себе, і мені доводиться випростати ноги по обидва його боки і дозволити йому зробити те саме. Він простягає ноги, кладучи їх на мої стегна зверху, а потім схрещує їх у мене за спиною.
Я так близько до нього, що відчуваю не тільки його стояк, що досі тримається, а навіть вітерець його дихання, що торкається мого лоба.
«Ми залишилися одні, брате мій.» - Говорить він, видихаючи щось, що нагадує мені зітхання сумне. – «Мати. Батько…» «Навіть сестра…» - Промовляю я в тон йому, щоб збити його пафос. Але він не ведеться і продовжує так, наче цього не чув: «Всі мертві. Нікого не залишилося. Дому більше немає. Асґарду немає. В нас нічого і нікого немає, окрім нас самих.» «Угу.» - Кажу я. – «Тому ти вирішив, що можна почати робити те, що давно робити хотів, але сцявся робити при батьках ще живих?»
Промовивши це, я відчуваю, як він напружився весь. Розумію, що він лише зусиллям волі змушує себе не відштовхнути мене.
Але проходить мить. Він просто схиляється. Впирається мені лобом у лоба і тихо говорить: «Локі, не треба. Прошу тебе.»
«Добре.» - Відповідаю я так саме тихо. Мені раптом різко перестає хотітися його дражнити і брати на кпини. Я усвідомлюю раптом, що ми сидимо обійнявшись на металевій підлозі космічного корабля десь в дупі Всесвіту, і що ми, дійсно, залишились одні у всенькому світі.
Тож я кажу: «Добре, Торе, не буду.» А потім віднімаю у нього з грудей свою руку і кладу її йому на потилицю. Перебираю легесенько пальцями його недавно острижене, коротке й цупке ще волосся. Гладжу шию і голову. І продовжую казати: «Добре, брате, як хочеш…»
Він обм’якає. Складає мені на плечі свої важезні руки і майже навалюється на мене всією своєю вагою. Питає: «Як хочу?» Я кажу: «Так.»
І він спочатку притискається до моєї щоки своєю щокою і треться об мене щетиною, а потім, відхилившись на мить і поглянувши в очі мені, нахиляється знову і знаходить мої губи губами.
Если вдруг кто-то думает, что я застыдилась того факта, что начала фанфики ээ-э писать, и, устыдившись, бросила сразу это вот дело, то - ошибается тот.
Нет, мне, конечно, стыдно заниматься этим вот всем. Но. Но я не собираюсь проигрывать пари лишь через стыд.
Потому, что по условиям это должна быть штука минимум на 24 страницы четырнадцатым кеглем, которая должна начинаться и заканчиваться настоящими сценами из фильма. И, так, чтобы сюжет был. И развитие событий. И вот это вот всё. Поэтому, простите, потерпите немного ещё...
*** *** *** *** *** *** *** *** *** ***
2.
Я говорю: «Это аллегория, брат тупой!» И пытаюсь отобрать у него свою руку. Но он продолжает удерживать мою ладонь в своей и тянуть меня к себе вниз.
Я стою над ним, а он тянет. Так продолжается несколько минут, а потом мне становится скучно, и я сдаюсь и сажусь на пол, чтобы узнать - что будет дальше.
Я сажусь так, как стоял, лицом к нему. Смотрю, пытаясь во взгляд свой слить все насмешливые слова, что крутятся на языке. Но, кажется, не очень выходит, потому что он смотрит мне в глаза и улыбается искренне, так, словно не видит и не понимает, что я насмехаюсь над ним.
«Что?» - Спрашиваю я. «Да ничего.» - Отвечает. - «Локи, ты не поверишь, но, кажется, я действительно рад тебя видеть сейчас.» И он тянет меня опять за ту же самую руку, чтобы приложить мои пальцы к груди своей и дать мне почувствовать, как сильно у него в этот момент колотится сердце.
Я отбрыкиваюсь: «Ты её оторвёшь ща, придурок!» Но он всё-таки притягивает меня близко к себе, и мне приходится выпрямить ноги по обоим его бокам и позволить ему сделать то же самое. Он протягивает ноги, положив их на мои бедра сверху, а затем скрещивает их у меня за спиной.
Я так близко к нему, что чувствую не только его стояк, держащийся до сих пор, но даже ветерок его дыхания, касающийся моего лба.
«Мы остались одни, брат мой.» - Произносит он, выдыхая то, что напоминает мне вздох грустный. – «Мама. Отец...» «Даже сестра...» - Говорю я в тон ему, чтобы сбить его пафос. Но он не ведется и продолжает так, словно этого не услышал: «Все мертвы. Никого не осталось. Дома больше нет. Асгарда нет. У нас ничего и никого нет, кроме нас самих.»« Угу.» - Мычу я. - «Поэтому ты решил, что можно начать делать то, что давно делать хотел, но ссался делать при родителях ещё живых?»
Сказав это, я чувствую, как он весь напрягся. Понимаю, что он усилием воли заставляет себя не оттолкнуть меня.
Но проходит миг. Он просто склоняется ко мне. Упирается мне в лоб своим лбом и проговаривает еле слышно: «Локи, не надо. Прошу тебя.»
«Хорошо.» - Отвечаю я так же тихо. Мне вдруг резко перестаёт хотеться его дразнить и брать его на смех. Я осознаю вдруг, что мы сидим в обнимку на металлическом полу космического корабля где-то в жопе Вселенной, и мы, действительно, остались одни во всём этом Мире.
Поэтому я произношу: «Хорошо, Тор, не буду.» А потом отнимаю у него с груди свою руку и кладу её на затылок ему. Перебираю легонько пальцами его недавно постриженные, короткие и колючие ещё волосы. Глажу шею и голову. И продолжаю говорить: «Хорошо, брат, как хочешь...»
Он обмякает. Складывает мне на плечи свои тяжеленные руки и почти наваливается на меня всем своим весом. Спрашивает: «Как хочу?» Я говорю: «Да.»
И он сначала прижимается к моей щеке своей щекой и трется об меня щетиной своей, а затем, отклонившись на мгновение и взглянув мне в глаза, наклоняется вновь и находит мои губы губами.
Нє, мені, звісно, соромно займатися цим от. Але. Але я не збираюся програвати парі лиш через сором.
Бо за умовами це має бути штука мінімум на 24 сторінки чотирнадцятим кеглем, яка має починатися і закінчуватися справжніми сценами з фільму. І, так, щоб сюжет був. І розвиток подій. І от ето от всьо. Тому, пробачте, потерпіть ще трохи…
2.
Я кажу: «Це алегорія, брате тупий!» І намагаюся відібрати у нього руку свою. Але він продовжує утримувати мою долоню в своїй і тягнути мене до себе униз.
Я стою над ним, а він тягне. Так триває пару хвилин, а потім мені стає нудно, тож я здаюся і сідаю на підлогу, щоб дізнатися – що буде далі.
Я сідаю так, як стояв, обличчям до нього. Дивлюся, намагаючись в погляд свій злити всі глузливі слова, що крутяться на язиці. Але, здається, не дуже виходить, бо він дивиться мені у вічі і посміхається щиро, так, немов не бачить і не розуміє, що я насміхаюся з нього.
«Що?» - Питаю я. «Та нічого.» - Відповідає. – «Локі, ти не повіриш, але, здається, я дійсно радий тебе бачити зараз.» І він тягне мене знову за ту саму руку, щоб прикласти мої пальці до грудей своїх і дати мені відчути, як сильно в нього в цю мить гупає серце.
Я відбрикуюсь: «Ти її зара відірвеш, недоумок!» Але він таки притягує мене близько до себе, і мені доводиться випростати ноги по обидва його боки і дозволити йому зробити те саме. Він простягає ноги, кладучи їх на мої стегна зверху, а потім схрещує їх у мене за спиною.
Я так близько до нього, що відчуваю не тільки його стояк, що досі тримається, а навіть вітерець його дихання, що торкається мого лоба.
«Ми залишилися одні, брате мій.» - Говорить він, видихаючи щось, що нагадує мені зітхання сумне. – «Мати. Батько…» «Навіть сестра…» - Промовляю я в тон йому, щоб збити його пафос. Але він не ведеться і продовжує так, наче цього не чув: «Всі мертві. Нікого не залишилося. Дому більше немає. Асґарду немає. В нас нічого і нікого немає, окрім нас самих.» «Угу.» - Кажу я. – «Тому ти вирішив, що можна почати робити те, що давно робити хотів, але сцявся робити при батьках ще живих?»
Промовивши це, я відчуваю, як він напружився весь. Розумію, що він лише зусиллям волі змушує себе не відштовхнути мене.
Але проходить мить. Він просто схиляється. Впирається мені лобом у лоба і тихо говорить: «Локі, не треба. Прошу тебе.»
«Добре.» - Відповідаю я так саме тихо. Мені раптом різко перестає хотітися його дражнити і брати на кпини. Я усвідомлюю раптом, що ми сидимо обійнявшись на металевій підлозі космічного корабля десь в дупі Всесвіту, і що ми, дійсно, залишились одні у всенькому світі.
Тож я кажу: «Добре, Торе, не буду.» А потім віднімаю у нього з грудей свою руку і кладу її йому на потилицю. Перебираю легесенько пальцями його недавно острижене, коротке й цупке ще волосся. Гладжу шию і голову. І продовжую казати: «Добре, брате, як хочеш…»
Він обм’якає. Складає мені на плечі свої важезні руки і майже навалюється на мене всією своєю вагою. Питає: «Як хочу?» Я кажу: «Так.»
І він спочатку притискається до моєї щоки своєю щокою і треться об мене щетиною, а потім, відхилившись на мить і поглянувши в очі мені, нахиляється знову і знаходить мої губи губами.
Если вдруг кто-то думает, что я застыдилась того факта, что начала фанфики ээ-э писать, и, устыдившись, бросила сразу это вот дело, то - ошибается тот.
Нет, мне, конечно, стыдно заниматься этим вот всем. Но. Но я не собираюсь проигрывать пари лишь через стыд.
Потому, что по условиям это должна быть штука минимум на 24 страницы четырнадцатым кеглем, которая должна начинаться и заканчиваться настоящими сценами из фильма. И, так, чтобы сюжет был. И развитие событий. И вот это вот всё. Поэтому, простите, потерпите немного ещё...
2.
Я говорю: «Это аллегория, брат тупой!» И пытаюсь отобрать у него свою руку. Но он продолжает удерживать мою ладонь в своей и тянуть меня к себе вниз.
Я стою над ним, а он тянет. Так продолжается несколько минут, а потом мне становится скучно, и я сдаюсь и сажусь на пол, чтобы узнать - что будет дальше.
Я сажусь так, как стоял, лицом к нему. Смотрю, пытаясь во взгляд свой слить все насмешливые слова, что крутятся на языке. Но, кажется, не очень выходит, потому что он смотрит мне в глаза и улыбается искренне, так, словно не видит и не понимает, что я насмехаюсь над ним.
«Что?» - Спрашиваю я. «Да ничего.» - Отвечает. - «Локи, ты не поверишь, но, кажется, я действительно рад тебя видеть сейчас.» И он тянет меня опять за ту же самую руку, чтобы приложить мои пальцы к груди своей и дать мне почувствовать, как сильно у него в этот момент колотится сердце.
Я отбрыкиваюсь: «Ты её оторвёшь ща, придурок!» Но он всё-таки притягивает меня близко к себе, и мне приходится выпрямить ноги по обоим его бокам и позволить ему сделать то же самое. Он протягивает ноги, положив их на мои бедра сверху, а затем скрещивает их у меня за спиной.
Я так близко к нему, что чувствую не только его стояк, держащийся до сих пор, но даже ветерок его дыхания, касающийся моего лба.
«Мы остались одни, брат мой.» - Произносит он, выдыхая то, что напоминает мне вздох грустный. – «Мама. Отец...» «Даже сестра...» - Говорю я в тон ему, чтобы сбить его пафос. Но он не ведется и продолжает так, словно этого не услышал: «Все мертвы. Никого не осталось. Дома больше нет. Асгарда нет. У нас ничего и никого нет, кроме нас самих.»« Угу.» - Мычу я. - «Поэтому ты решил, что можно начать делать то, что давно делать хотел, но ссался делать при родителях ещё живых?»
Сказав это, я чувствую, как он весь напрягся. Понимаю, что он усилием воли заставляет себя не оттолкнуть меня.
Но проходит миг. Он просто склоняется ко мне. Упирается мне в лоб своим лбом и проговаривает еле слышно: «Локи, не надо. Прошу тебя.»
«Хорошо.» - Отвечаю я так же тихо. Мне вдруг резко перестаёт хотеться его дразнить и брать его на смех. Я осознаю вдруг, что мы сидим в обнимку на металлическом полу космического корабля где-то в жопе Вселенной, и мы, действительно, остались одни во всём этом Мире.
Поэтому я произношу: «Хорошо, Тор, не буду.» А потом отнимаю у него с груди свою руку и кладу её на затылок ему. Перебираю легонько пальцами его недавно постриженные, короткие и колючие ещё волосы. Глажу шею и голову. И продолжаю говорить: «Хорошо, брат, как хочешь...»
Он обмякает. Складывает мне на плечи свои тяжеленные руки и почти наваливается на меня всем своим весом. Спрашивает: «Как хочу?» Я говорю: «Да.»
И он сначала прижимается к моей щеке своей щекой и трется об меня щетиной своей, а затем, отклонившись на мгновение и взглянув мне в глаза, наклоняется вновь и находит мои губы губами.