annaamargo (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
anna_amargo) wrote2024-05-13 01:37 am
anna_amargo) wrote2024-05-13 01:37 am
Про займенники Множини, Владу, Право і Етикет.
Всі збудилися на займенники після того, як на Євробаченні перемогла небінарна людина, яку більшість журналістів в своїх повідомленнях про перемогу стали називати «вони». Одне слово і покотилось.
Багатьох зачепило. Багато хто не зрозумів, з якого дива якусь людину називати треба не так, як заведено і не так, як нам хочеться, а так як вона попросила. Багато хто не усвідомлює, що питання не в займенниках, а у владі і у повазі також.
У нашій владі над тим, кого ми називаємо. І у повазі до того, кого називаємо ми.
З владою все досить просто. Ми у Марафоні – коли розповідаємо про Силу Впливу, порівнюємо її з нашим вмінням розмовляти, із голосом. І кажемо щось типу: «От уявіть, що ви йдете вулицею, побачили знайому людину і крикнули її ім’я. І людина озирнулась. І озирнулись також усі інші люди на вулиці, яких так само звуть, як людину, яку ви покликали. Це прояв влади. Ви сказали одне лише слово і змусили купу людей зробити те, чого вони робити не збиралися і не хотіли – озирнутися, звернути увагу…»
Так, це банальний приклад. Але він всім зрозумілий. Якщо ви називаєте Оксану Оксаною і вона реагує – вона робить те, чого бажаєте ви. Якщо ви називаєте її Ксюхою і вона – хоча їй це не подобається – реагує також – у вас влади більше, ніж Оксана хотіла б. Якщо Оксана каже, що у разі, коли ви ще раз її Ксюхою назвете – вона до вас не підійде, а якщо ви продовжите, то отримаєте по пиці – Оксана змушує вас зрозуміти, що ваша влада тут не окей і надалі її в вас не буде. Якщо ви регулярно отримуєте від Оксани чортів, але вперто продовжуєте казати їй, що вона Ксюха – ви ведете боротьбу. Ви боретеся за владу. І, можливо, ви її, ца владу, отримаєте таки, якщо Оксана втомиться з вами боротися і знову відкликатися на Ксюху почне.
Ім’я, на яке людина відкликається – це перший крок до того, щоб людиною володіти.
Будь-яке ім’я – це прояв влади. І не тільки над людиною. Бо навіть Сили, Ендреорати й Ервери, тобто, боги мають по кілька імен. Скажімо, одне ім’я, за яким їх у храмах, їм присвяченим, звуть, й інше – для тих, на чий виклик вони згодні завжди прийти.
Але. Але є ще займенники.
Займенники в множині – з самого початку є частиною формул: «Плюс Влада» й «Плюс Сила».
Обов’язкове «ми» у наукових статтях і дисертаціях, навіть тих, які пише одна лиш людина, або «ми» промовлене з трону – це найочевидніші приклади, звісно.
Тут людина буквально, прямим, як шпала, текстом говорить у Світ: «Я тобі тут не один. Я щось більше, ніж просто людина. Я представляю Науку, у яку роблю внесок. Я представляю Державу, від імені якої підписую цей закон. Я така сама Сила, як Хімія. Я така сама Влада, як Франція. Моє я дорівнює ми.»
Й навіть це деяких бісить. Люди думають: «Чому це Пупченко, чий вклад в Науку сумнівний, примазується до величної Хімії? Чому це король, така сама людина, як всі, може за нас щось вирішувати?»
А вже коли якась людина, яка просто співає дурні поп-пісеньки просить: «Називайте мене вони.» – у людей прорізається бунт. Бо називати людину тим займенником, яким вона просить – це визнати право людини на бажання її. А не називати – показати їй, що влада в нас і ми її так просто не віддамо.
Звісно, умовній поп-зірці, що живе за три кордони і з нами не перетнеться ніколи й ніде – не холодно і не жарко від того, що ми не погоджуємося її звати «вони». Тож зберігається магічний такий собі статус-кво. Ті, хто спілкуються з зіркою особисто – використовують займенники у множині й показують цій людині свою повагу до неї і до бажання її. А ті, хто цього не роблять, або далеко від неї, або не мають над нею влади, бо навіть якщо крикнуть десь в аеропорті: «Хей, ти, озирнись!» – людина не озирнеться, і не тому, що вона пихата поп-зірка, а тому що вона очікує до себе звертання у множині…
Але. Що забавно? Забавно, що купу людей не турбує та форма множини, яка є частиною формул: «Я і Влада» чи «Я і Сила», коли вона зведена до банальної ввічливості.
Тут мова йде навіть не про дисертацію, у якій докторант пише про себе: «Ми провели експеримент, у результаті якого ми виявили…» І не про укази, підписані: «Ми, Генріх, французький король…»
Мова про те, що ми чуємо кожен день й говоримо кожен день. У всякому разі, коли ми є носіями української мови, де займенник у множині – саме те, що буквально кожен із нас багато разів у житті вимагав, як ввічливу форму звертання до себе, любимого. Ми всі хочемо, щоб нас називали у множині й вважаємо своїм правом отримати це, і ображаємося, коли наш запит хтось не хоче задовольнити.
Ми вважаємо невихованими і неввічливими людьми тих людей, які проявляють свою владу, називаючи нас не множиною тоді, коли б ми цього дуже хотіли. Ми вважаємо хамами тих, хто нам «тикає» в соцмережах, або в метро й у обличчя.
Хоча Хам – це не про неввічливість. Це про неповагу до Влади й до Сили. До батьківської Влади, у випадку Хама біблійного, і до Сили, якою Хамового батька Боженька наділив.
Ввічливість не виникла сама по собі. Не зібралися ж дикі люди в найбільшій на стоянці печері й не вирішили бути ввічливими з вівторка, у крайньому випадку з середи.
Люди шукали колись можливостей підійти ближче до Сили. Вони хотіли поспілкуватися з Владою. І вони зрозуміли, що краще за все робити це через людину, у якої є доступ до Влади й до Сил.
А щоб показати Світу, що для них ця людина не якийсь хрін з гори, а авторитет, щоб дати Владі і Силам зрозуміти, що цю людину виділяють і що, виділена, ця людина буде мати право говорити від імені Влади і вирішувати щось у общині або сім’ї від імені Сил – до неї почали звертатися у множині.
Множина в цьому випадку – чіткий сигнал в Світ, який говорить: «Світе, я розумію, що моя мати має владу наді мною, вона привела мене сюди, вона має право вирішувати, як і чому я вчитимусь, з ким одружуся, що їстиму на сніданок і чи їстиму взагалі. Я підкоряюся її рішенням, бо вважаю, що вона має з тобою, мій Світе, зв’язок і не змусить мене робити чогось, чого не дозволив би ти.»
Звісно тепер ця ритуальна формула стерлася до традиційної ввічливості. Ми з Магії в якийсь момент історії вилупили собі Етикет, щоби стати пристойних суспільством, яке не кладе ноги на стіл, не сякається у портьєри і матусі своїй не хамить.
І ми кажемо: «Ви, мамо!» бо таким чином висловлюємо свою до мами любов, а не погоджуємося бездумно із тим, що влада матері над нами безкрайня й беззаперечна, а ми перед нею безсилі.
Але насправді це «ви» – звертання до Влади таки, яку гіпотетично над нами мають батьки.
А звертання на «ви» до продавчині, офіціанта, таксиста – це звертання до Сили. До Сили Торгівлі, до Сили Оплачуваних Послуг, до Сили Перевізників й Водіїв. Ми показуємо таким чином що поважаємо ту людину, за якою Сила стоїть, і що ми на якийсь час себе віддаємо в руки людини цієї, як представника Сили Торгівлі чи Водіїв.
Тільки бидло буде «тикати» таксисту, який рулить автівкою, або офіціанту, який несе суп до столу. Бо бидло – це не про ввічливість, а хамська така поведінка – як і у Хама – це неповага до Влади і Сили.
Звісно, що навіть найдурніше хамло, яке «тикає» офіціантці, чи бортпровідниці, не наважиться «тикати» прокурору або судді. Хамло думає, що це тому, що суддя і прокурор можуть і посадити. Але часто це просто інстинкт.
Бо якщо за продавщицею стоїть Сила, яка колись, можливо, наверне на приниження або велику втрату грошей (Меркурій не дарма Ервер і продавців, й шахраїв – тут плюнув в обличчя касирці в Сільпо, там віддав тищу баксів вокзальному гравцю у наперстки). Бо якщо за таксистом Сила, яка зводитиме з дороги і в сраку колись заведе. То за суддею – ота Ервера з мечем і її статуетка обов’язково десь стоїть у суді, часто навіть у того ж судді на столі.
Ну, й повертаючись до небінарних людей та займенників.
Вас можуть попросити. Ви можете і відмовитися. З вами можуть порвати відносини після відмови робити так, як вас попросили. Бо на кожне Право – є Право інше. Бо поки на Правах і на Правилах побудовано Світ – це Світ ще досить норм.
Але. Якщо дійсно свербить в тому місці, де треба зробити людині якійсь незначну вербальну послугу і казати про неї у множині, або звати її не Ксюхою – варто замислитися над тим – чому саме так сильно у тому місці свербить. Не хочеться підкорятися чужим бажанням? Не хочеться втрачати владу називати когось так, як людині не хочеться? Не хочеться втрачати звичні шаблони й зв’язки, й знайомитися з новим Світом, який стрімко змінюється, повертаючись туди звідки все й почалось?
Пам’ятаєте? Спочатку Боженька створив її, цілу людину, за образом Своїм і подобою. Але створив їх. Як чоловіка і жінку створив їх (So God created man in his own image, in the image of God created he him; male and female created he them. Буття. Розділ Перший. Глава 27). Ну, а зліпив з глини, а потім і розділив лиш тоді, коли тілесний Адам знадобився, як той, хто опікуватиметься усім і називатиме все. Називатиме все іменами своїми. А Єва з’явилась тоді, коли Боженька привів таки до Адама всіх на світі тварин і серед них не знайшлося жодної, яка могла бути Адамові помічником для порання у Едемі і в ее-е тому, щоб плодитись й розмножуватися. (Буття. Розділ Другий, авжеж).
Нє, звісно, фахівці з Біблії можуть сказати, що Бог зразу з глини ліпив. Але, давайте будемо чесними. Між словами «створення» й «втілення» приблизно така ж сама різниця, як між займенниками «ти» і «ви», як між займенниками «він, вона» і «вони».
А, ну і так, про всяк випадок. Розмови про те, що людина не була від початку «вони», не була «одним цілим» знімають усі звинувачення з Єви. Бо за логікою такою – у той час, коли Бог говорив Адаму не жерти яблук з дерев, які Він заборонив – Єви ще не було. І якщо Єва не була присутня при проголошенні заборони, як свідома половина людини, що об’єднувала обох перших людей у собі – які претензії можуть бути до Єви тоді.
В Біблії немає жодного слова про те, що Боженька повторював заборону жіночці особисто. Як немає і рядочка про те, що Адам Єві про це говорив. Там зразу з’являється змій з запитанням: «Євочка, чи казав Бог таке?» (Now the serpent was more subtil than any beast of the field which the Lord God had made. And he said unto the woman, Yea, hath God said, Ye shall not eat of every tree of the garden? Буття. Розділ Третій. Глава номер 1).
В Марнат ця історія цікавіша, але хай вже буде Біблія. Біблія завжди аргумент.
Багатьох зачепило. Багато хто не зрозумів, з якого дива якусь людину називати треба не так, як заведено і не так, як нам хочеться, а так як вона попросила. Багато хто не усвідомлює, що питання не в займенниках, а у владі і у повазі також.
У нашій владі над тим, кого ми називаємо. І у повазі до того, кого називаємо ми.
З владою все досить просто. Ми у Марафоні – коли розповідаємо про Силу Впливу, порівнюємо її з нашим вмінням розмовляти, із голосом. І кажемо щось типу: «От уявіть, що ви йдете вулицею, побачили знайому людину і крикнули її ім’я. І людина озирнулась. І озирнулись також усі інші люди на вулиці, яких так само звуть, як людину, яку ви покликали. Це прояв влади. Ви сказали одне лише слово і змусили купу людей зробити те, чого вони робити не збиралися і не хотіли – озирнутися, звернути увагу…»
Так, це банальний приклад. Але він всім зрозумілий. Якщо ви називаєте Оксану Оксаною і вона реагує – вона робить те, чого бажаєте ви. Якщо ви називаєте її Ксюхою і вона – хоча їй це не подобається – реагує також – у вас влади більше, ніж Оксана хотіла б. Якщо Оксана каже, що у разі, коли ви ще раз її Ксюхою назвете – вона до вас не підійде, а якщо ви продовжите, то отримаєте по пиці – Оксана змушує вас зрозуміти, що ваша влада тут не окей і надалі її в вас не буде. Якщо ви регулярно отримуєте від Оксани чортів, але вперто продовжуєте казати їй, що вона Ксюха – ви ведете боротьбу. Ви боретеся за владу. І, можливо, ви її, ца владу, отримаєте таки, якщо Оксана втомиться з вами боротися і знову відкликатися на Ксюху почне.
Ім’я, на яке людина відкликається – це перший крок до того, щоб людиною володіти.
Будь-яке ім’я – це прояв влади. І не тільки над людиною. Бо навіть Сили, Ендреорати й Ервери, тобто, боги мають по кілька імен. Скажімо, одне ім’я, за яким їх у храмах, їм присвяченим, звуть, й інше – для тих, на чий виклик вони згодні завжди прийти.
Але. Але є ще займенники.
Займенники в множині – з самого початку є частиною формул: «Плюс Влада» й «Плюс Сила».
Обов’язкове «ми» у наукових статтях і дисертаціях, навіть тих, які пише одна лиш людина, або «ми» промовлене з трону – це найочевидніші приклади, звісно.
Тут людина буквально, прямим, як шпала, текстом говорить у Світ: «Я тобі тут не один. Я щось більше, ніж просто людина. Я представляю Науку, у яку роблю внесок. Я представляю Державу, від імені якої підписую цей закон. Я така сама Сила, як Хімія. Я така сама Влада, як Франція. Моє я дорівнює ми.»
Й навіть це деяких бісить. Люди думають: «Чому це Пупченко, чий вклад в Науку сумнівний, примазується до величної Хімії? Чому це король, така сама людина, як всі, може за нас щось вирішувати?»
А вже коли якась людина, яка просто співає дурні поп-пісеньки просить: «Називайте мене вони.» – у людей прорізається бунт. Бо називати людину тим займенником, яким вона просить – це визнати право людини на бажання її. А не називати – показати їй, що влада в нас і ми її так просто не віддамо.
Звісно, умовній поп-зірці, що живе за три кордони і з нами не перетнеться ніколи й ніде – не холодно і не жарко від того, що ми не погоджуємося її звати «вони». Тож зберігається магічний такий собі статус-кво. Ті, хто спілкуються з зіркою особисто – використовують займенники у множині й показують цій людині свою повагу до неї і до бажання її. А ті, хто цього не роблять, або далеко від неї, або не мають над нею влади, бо навіть якщо крикнуть десь в аеропорті: «Хей, ти, озирнись!» – людина не озирнеться, і не тому, що вона пихата поп-зірка, а тому що вона очікує до себе звертання у множині…
Але. Що забавно? Забавно, що купу людей не турбує та форма множини, яка є частиною формул: «Я і Влада» чи «Я і Сила», коли вона зведена до банальної ввічливості.
Тут мова йде навіть не про дисертацію, у якій докторант пише про себе: «Ми провели експеримент, у результаті якого ми виявили…» І не про укази, підписані: «Ми, Генріх, французький король…»
Мова про те, що ми чуємо кожен день й говоримо кожен день. У всякому разі, коли ми є носіями української мови, де займенник у множині – саме те, що буквально кожен із нас багато разів у житті вимагав, як ввічливу форму звертання до себе, любимого. Ми всі хочемо, щоб нас називали у множині й вважаємо своїм правом отримати це, і ображаємося, коли наш запит хтось не хоче задовольнити.
Ми вважаємо невихованими і неввічливими людьми тих людей, які проявляють свою владу, називаючи нас не множиною тоді, коли б ми цього дуже хотіли. Ми вважаємо хамами тих, хто нам «тикає» в соцмережах, або в метро й у обличчя.
Хоча Хам – це не про неввічливість. Це про неповагу до Влади й до Сили. До батьківської Влади, у випадку Хама біблійного, і до Сили, якою Хамового батька Боженька наділив.
Ввічливість не виникла сама по собі. Не зібралися ж дикі люди в найбільшій на стоянці печері й не вирішили бути ввічливими з вівторка, у крайньому випадку з середи.
Люди шукали колись можливостей підійти ближче до Сили. Вони хотіли поспілкуватися з Владою. І вони зрозуміли, що краще за все робити це через людину, у якої є доступ до Влади й до Сил.
А щоб показати Світу, що для них ця людина не якийсь хрін з гори, а авторитет, щоб дати Владі і Силам зрозуміти, що цю людину виділяють і що, виділена, ця людина буде мати право говорити від імені Влади і вирішувати щось у общині або сім’ї від імені Сил – до неї почали звертатися у множині.
Множина в цьому випадку – чіткий сигнал в Світ, який говорить: «Світе, я розумію, що моя мати має владу наді мною, вона привела мене сюди, вона має право вирішувати, як і чому я вчитимусь, з ким одружуся, що їстиму на сніданок і чи їстиму взагалі. Я підкоряюся її рішенням, бо вважаю, що вона має з тобою, мій Світе, зв’язок і не змусить мене робити чогось, чого не дозволив би ти.»
Звісно тепер ця ритуальна формула стерлася до традиційної ввічливості. Ми з Магії в якийсь момент історії вилупили собі Етикет, щоби стати пристойних суспільством, яке не кладе ноги на стіл, не сякається у портьєри і матусі своїй не хамить.
І ми кажемо: «Ви, мамо!» бо таким чином висловлюємо свою до мами любов, а не погоджуємося бездумно із тим, що влада матері над нами безкрайня й беззаперечна, а ми перед нею безсилі.
Але насправді це «ви» – звертання до Влади таки, яку гіпотетично над нами мають батьки.
А звертання на «ви» до продавчині, офіціанта, таксиста – це звертання до Сили. До Сили Торгівлі, до Сили Оплачуваних Послуг, до Сили Перевізників й Водіїв. Ми показуємо таким чином що поважаємо ту людину, за якою Сила стоїть, і що ми на якийсь час себе віддаємо в руки людини цієї, як представника Сили Торгівлі чи Водіїв.
Тільки бидло буде «тикати» таксисту, який рулить автівкою, або офіціанту, який несе суп до столу. Бо бидло – це не про ввічливість, а хамська така поведінка – як і у Хама – це неповага до Влади і Сили.
Звісно, що навіть найдурніше хамло, яке «тикає» офіціантці, чи бортпровідниці, не наважиться «тикати» прокурору або судді. Хамло думає, що це тому, що суддя і прокурор можуть і посадити. Але часто це просто інстинкт.
Бо якщо за продавщицею стоїть Сила, яка колись, можливо, наверне на приниження або велику втрату грошей (Меркурій не дарма Ервер і продавців, й шахраїв – тут плюнув в обличчя касирці в Сільпо, там віддав тищу баксів вокзальному гравцю у наперстки). Бо якщо за таксистом Сила, яка зводитиме з дороги і в сраку колись заведе. То за суддею – ота Ервера з мечем і її статуетка обов’язково десь стоїть у суді, часто навіть у того ж судді на столі.
Ну, й повертаючись до небінарних людей та займенників.
Вас можуть попросити. Ви можете і відмовитися. З вами можуть порвати відносини після відмови робити так, як вас попросили. Бо на кожне Право – є Право інше. Бо поки на Правах і на Правилах побудовано Світ – це Світ ще досить норм.
Але. Якщо дійсно свербить в тому місці, де треба зробити людині якійсь незначну вербальну послугу і казати про неї у множині, або звати її не Ксюхою – варто замислитися над тим – чому саме так сильно у тому місці свербить. Не хочеться підкорятися чужим бажанням? Не хочеться втрачати владу називати когось так, як людині не хочеться? Не хочеться втрачати звичні шаблони й зв’язки, й знайомитися з новим Світом, який стрімко змінюється, повертаючись туди звідки все й почалось?
Пам’ятаєте? Спочатку Боженька створив її, цілу людину, за образом Своїм і подобою. Але створив їх. Як чоловіка і жінку створив їх (So God created man in his own image, in the image of God created he him; male and female created he them. Буття. Розділ Перший. Глава 27). Ну, а зліпив з глини, а потім і розділив лиш тоді, коли тілесний Адам знадобився, як той, хто опікуватиметься усім і називатиме все. Називатиме все іменами своїми. А Єва з’явилась тоді, коли Боженька привів таки до Адама всіх на світі тварин і серед них не знайшлося жодної, яка могла бути Адамові помічником для порання у Едемі і в ее-е тому, щоб плодитись й розмножуватися. (Буття. Розділ Другий, авжеж).
Нє, звісно, фахівці з Біблії можуть сказати, що Бог зразу з глини ліпив. Але, давайте будемо чесними. Між словами «створення» й «втілення» приблизно така ж сама різниця, як між займенниками «ти» і «ви», як між займенниками «він, вона» і «вони».
А, ну і так, про всяк випадок. Розмови про те, що людина не була від початку «вони», не була «одним цілим» знімають усі звинувачення з Єви. Бо за логікою такою – у той час, коли Бог говорив Адаму не жерти яблук з дерев, які Він заборонив – Єви ще не було. І якщо Єва не була присутня при проголошенні заборони, як свідома половина людини, що об’єднувала обох перших людей у собі – які претензії можуть бути до Єви тоді.
В Біблії немає жодного слова про те, що Боженька повторював заборону жіночці особисто. Як немає і рядочка про те, що Адам Єві про це говорив. Там зразу з’являється змій з запитанням: «Євочка, чи казав Бог таке?» (Now the serpent was more subtil than any beast of the field which the Lord God had made. And he said unto the woman, Yea, hath God said, Ye shall not eat of every tree of the garden? Буття. Розділ Третій. Глава номер 1).
В Марнат ця історія цікавіша, але хай вже буде Біблія. Біблія завжди аргумент.